Іноді досить молода за віком людина може почуватися вкрай старою і стомленою життям. Мені пощастило знати людину, яка у вже не молодому віці вражає ясністю думок, активністю, бажанням працювати і бути потрібною. З Віктором Івановичем Ліпінським познайомились у редакції «Газети польської» ще у 2001 році. Від тоді приятелюємо і тісно співпрацюємо.

Віктор Іванович має виняткову пам’ять на дати, події, постаті. Він бездоганно знає історію –  всесвітню і вітчизняну.  Є одним з найкращих краєзнавців Житомирщини – пам’ятає старі назви усіх житомирських вулиць, знає історію усіх старих будівель.

Віктор Іванович – великий патріот. У часи Помаранчевої революції (мав тоді 77 років) він  2 тижні провів на Майдані у Києві.  Як би не поважний вік, без сумнівів, ви зустріли б його там же і під час Революції гідності.

Віктор Іванович невтомний працівник і дослідник. Він охоче ділиться з нами своїми знаннями і сам відкритий на нове. Працюючи у «Газеті польський» він навчився набирати тексти у комп’ютері. Віктор Іванович є активним учасником наукових конференцій, семінарів, презентацій, які стосуються польської проблематики і регулярно відбуваються на базі Житомирського державного університету ім. І.Франка.

За довге життя він не заробив жодних статків. Більшу половину досить скромної зарплати завжди витрачав на книги. І сьогодні його скромне помешкання – це велика бібліотека, з якої він продовжує черпати знання і мудрість, і щедро ділиться цим з нами.

Народився Віктор Іванович Ліпінський 21 грудня 1927 року в Житомирі в польській родині. Батько був службовцем, мати – фельдшером-акушером. 1936 року пішов у 1 клас житомирської школи № 23 і три роки був відмінником. Після закінчення 5-го класу у липні 1941 року поїхав з матір’ю до її старшої сестри в м. Суджу курської області. А 1-го вересня вже офіційно родина евакуювалися до Іркутська. Там і пішов до 6-го класу. В жовтні 1943 року Віктор Іванович був мобілізований до місцевого училища ФЗН (фабрично-заводського навчання) зв’язку. У травні 1944-го закінчив його з перспективою затриматися в Іркутську на невизначений час, як мобілізований. Але туга за Батьківщиною змусила молодого хлопця звернутися з листом до Сталіна, щоб йому дозволили повернутися разом з матір’ю до Житомира. Через деякий час прийшла відповідь з канцелярії голови Раднаркому». Це була копія листа який отримав начальник обласного управління зв’язку з рекомендацією задовольнити прохання Ліпінського. У липні 1944 року родина повернулася до Житомира. А у вересні пішов у 8-й клас школи № 25.

З грудня майже щотижня Віктора Івановича почали викликати до військкомату з речами і запасом продуктів на три дні. Це означало призов до армії, але щоразу повертали додому через зіпсований зір. Так тривало місяці зо два. Віктору Івановичу порадили перейти до технікуму з механічної обробки деревини. Перший семестр він закінчив з двома різновидами оцінок: усі технічні – 2, усі гуманітарні – 5. В технікумі працювала викладачка Житомирського педінституту М. Б. Храмой. Вона розповіла Віктору Івановичу, що при педінституті відкрито тримісячні курси з програмою дев’ятого класу, випускників яких приймуть до інституту (тоді деякий час діяв дозвіл приймати до інститутів випускників дев’ятих класів). У вересні 1945 року він закінчив ці курси, але за цей час раднарком скасував дозвіл приймати до інститутів дев’ятикласників, всіх випускників зарахували на курси з програмою 10-го класу, тільки з повноцінним навчальним роком. По їх закінченні Віктор Іванович вступ на факультет російської мови та літератури. Навчання давалося легко, дошкуляли злидні післявоєнного часу та постійний холод у навчальних корпусах.

У 1950 році після закінчення інституту Віктор Іванович отримав призначення на роботу в десятирічну школу села Великі Коровинці Чуднівського району. Відпрацювавши два роки він взяв «відкріплення» і повернувся в Житомир. Причиною стала хвороба матері. Мама допомогла йому влаштуватися на роботу в житомирському фармацевтичному училищі. Після декількох місяців викладання заступник директора училища запропонувала Віктору Івановичу перейти працювати в редакцію обласної газети «Радянська Житомирщина». Він з  радістю погодився. Успішно пройшов співбесіду з секретарем обкому КП України В.М.Бугайовим. Завідуючий відділом Я.О. Вознюк тактовно і вміло допомагав засвоювати нову професію. Журналістська робота дуже подобалася. Вже в січні Віктору Івановичу запропонували з рядового літпрацівника перейти заступником літредакора. Але цього ж самого дня редактор газети попросив Віктора Івановича написати заяву на звільнення. Причина була «політичного характеру».  Річ у тім, що секретар обкому комсомолу увійшла в такий конфлікт з комсомольцями, що вони не повторили обрання її на цю посаду. Обком партії запропонував редакції надати їй роботу. Вільних посад не було. «Крайнім» вибрали Ліпінського, як працівника з найменшим терміном роботи у редакції.

Кілька місяців Віктор Іванович працював в редакції Житомирської районної газети «Колгоспний прапор». Проте специфіка такої газети вимагала більше агрономічних знань, ніж вміння писати, тому у вересні пішов з неї. Наступні півтора року брався за випадкові роботи, – безробіття в Житомирі було відчутно. Від квітня 1955 до лютого 1960 – був бібліотекарем у технічному училищі № 1. Тут з першого ж придбання книжок наприкінці року виникли суперечки з замполітом директора. Він вимагав отримувати в бібліотеку книжки тільки радянських авторів. Віктор Іванович поповнював бібліотеку за принципом художньої вартості творів. Через два роки всі викладачі і майстри училища почали користуватися бібліотекою, а ще через півтора Ліпінського звільнили без пояснення причин.

Віктор Іванович Ліпінський, Житомир 1965 рік

Віктор Іванович Ліпінський (Житомир, 1965 рік)

Дякуючи старому знайомому, з яким разом закінчували інститут Віктор Іванович потрапляє на роботу до Житомирського краєзнавчого музею, де він пропрацював понад 30 років, аж до виходу на пенсію у березні 1991 року.

Вже пенсіонером повернувся до журналістики. У 1994 році став членом національної спілку журналістів України. Регулярно друкувався в газетах «Вільне слово» (згодом «Місто»), «Житомирський вісник», «Орієнтир», «Прес-форум», «Віче», «Факт», «Житомирщина молода», «Газета польська».

В «Газеті польській» вів рубрику «Історія». Писав матеріали краєзнавчого характеру, тривалий час був коректором українських текстів. За активну громадську позицію, відродження історичної правди у 2008 році Віктор Іванович від управління у справах ветеранів Республіки Польща був нагороджений медаллю «PRO  MEMORIA». Має також вітчизняні медалі – «Ветеран праці» і «Захисник вітчизни».

Віктор Іванович Ліпінський, Житомир 2013 рік

Віктор Іванович Ліпінський (Житомир, 2013 рік)

Від 2000 року є членом «Польського наукового товариства у Житомирі». Приймає активну участь у наукових конференціях, семінарах та круглих столах.

Від 2011 року активно співпрацює з Польським домом. На замовлення Польського дому Віктор Іванович підготував матеріали для тематичного буклету та стенду присвяченого Юзефу Ігнацію Крашевському. Також ним здійснено переклад українською мовою Ювілейної книги до 50-ліття літературної творчості Крашевського. Віктор Іванович  готує матеріали та є учасником тематичних зустрічей, що регулярно відбуваються у Польському домі.

Ірина Першко
Директор Польського дому у Житомирі

Стефан Курята, Віктор Ліпінський, Польський дім у Житомирі, 2010 рік

Стефан Курята, Віктор Ліпінський (Польський дім у Житомирі, 2010 рік)

Наукова конференція у Житомирському державному університеті ім. І.Франка, 2011 рік

Наукова конференція у Житомирському державному університеті ім. І.Франка, 2011 рік

Наукова конференція у Житомирському державному університеті ім. І.Франка, 2014 рік

Наукова конференція у Житомирському державному університеті ім. І.Франка, 2014 рік

Віктор Ліпінський, Юлія Новіцька, Польський дім у Житомирі, 2013 рік

Віктор Ліпінський, Юлія Новіцька (Польський дім у Житомирі, 2013 рік)

 «Спогади з дитинства»

Я не відрізнявся особливими здібностями. До трьох років не вимовляв слова і мати злякалась, що я глухонімий. Батьки працювали і залишали мене самого на шість годин тодішнього робочого дня. Можливо через це рано приохотився до читання. Брат, старший на 11 років, поїхав навчатись у Ленінградський гірничий інститут по закінченні такого ж житомирського технікуму. Тому запам’ятались вечори, які ми проводили утрьох. Мати щось штопала або шила на «3інгері» батько вголос читав. Переважно це була трилогія «Хрестоносці» Сінкевича, інші його розповіді. Навчившись читати, багаторазово перечитував самостійно, особливо батальні місця. Читалися вголос і твори російських класиків. Світила нам гасова шестилінійна лампа, не дуже яскраво. Крім того, до першого класу перечитав усю прозу Пушкіна, Лермонтова, розповіді і повісті Гоголя та розділ «Пекло» «Божественої комедії» Данте. Вірші не дуже полюбляв. У шкільні роки перше місце посіли Жюль Верн, Ф. Купер, Майн-Рид, Райдер Хаггард. Дуже цікавили і дореволюційні підручники з історії. Через це на уроках з історії, географії, літератури, природознавства мене дуже рідко кликали до дошки. Проте шкутильгала математика.

3 першої п’ятирічки наш день починався так: мати, ідучи на роботу, займала чергу за хлібом, її зміняв я, а мене батько. Усвідомлення себе породило гостре відчуття голоду. Хоча обидва батьки працювали, вони замість хліба приносили кормові буряки, їх пекли, щоб їсти. На продукти харчування була запроваджена карткова система і без картки нічого не можна було купити. Замість цукру видавали цукрові буряки.

На початку 1937 року пішли чутки про масові арешти. У нашій сім’ї було репресовано четверо, вижив один. Двоє померло від голоду. Батько врятувався тим, що не озивався на стукіт вночі.

З початку голодних років влада знайшла певний спосіб допомогти. Багатьом домоволодінням приналежали величезні площі землі з садами та городами. Цю землю в них «експропріювали» і розподілили між тими, хто наймав житлову площу. Така ж доля спіткала сади. Харчуватись овочами з такого городу можна було довше, ніж половину зими. Урожай фруктових дерев розподіляли колективно, збирались для цього в саду, щоб кожний отримав за складом сім’ї .

До десятиріччя радянської влади народу зробили подарунок – п’ятиденний робочий тиждень і шестигодинний робочий день. Постійними вихідними стали 6—те, І2-те, І8-те, 24-те і 30-те число кожного місяця. Робочий день службовців тривав з 10-ї години ранку до 4-ї години дня, без перерви на обід. Для робітників він залишився восьмигодинним.

1940-й рік відзначився подарунками іншого характеру. Влітку повернули шестиденний робочий тиждень з вихідними по неділях, а 4-го жовтня запровадили сплату за навчання учнів середніх шкіл з дев’ятого класу та студентів усіх технікумів і інститутів. Мотивували це «зрослим добробутом радянського народу».

А винахідливість потрібна була і до цього. Коли брата прийняли до ленінградського гірничого технікуму, виникла потреба надсилати чогось до стипендії. Ставка моєї матері  – фельдшериці-акушерки становила 130 рублів. Робочий день довелося подвоїти – з восьми ранку до двох дня, з чотирьох дня до десяти вечора. Іноді мусила ще три години – з одинадцятої вечора до другої ночі добирати на швидкій допомозі. Так тривало п’ять  років. Вихідні в різних місцях роботи не збігалися і за тих часових вікон готувався обід на дні до наступного вихідного. Зарплата батька-службовця теж була мізерна.

З початком війни німецькі літаки нишпорили в небі безперешкодно майже щодня. Ми тоді не знали, що майже вся радянська авіація була знищена на землі у першу ніч. З наближенням фронту сусіди перемовлялись про можливість захоплення Житомира. На наш двір виходило чотири будинки. Виразно пам’ятаю – жодного слова про евакуацію не було. Поїхала лише одна єврейська сім’я. Усі дорослі чекали німців. Наш від’їзд фактично я спровокував. Десь другого чи третього липня пішов до центру з піонерською краваткою. Побачивши це коли я повернувся, мати охнула і сказала, що з такою дитиною вона не залишиться тут. Так 6 липня ми потрапили ледве не на останній ешелон.

Через Суджу і Курськ потрапили до Іркутська. Тут два роки незмінним було почуття голоду, але нічого поганого сказати про нього не можна. Місто прийняло два потоки евакуйованих – влітку з України, восени – з Москви.

Сутужно було усім – і приїжджім і місцевим. У останніх можна було найняти за сплату кімнату чи половину її. Так ми з матір’ю декілька місяців прожили в одній кімнаті з евакуйованою з Одеси інженером.

Евакуйованих не зневажали. Отримати роботу було дуже легко. А 1942 року спеціально для евакуйованих відкрили дитячу їдальню на три літніх місяці. Хоча там тільки обідали, мені вона врятувала життя – у травні в мене виявили ознаки туберкульозу від недоїдання. Влітку 1943 пішов працювати. Отримував за місяць 730 рублів. За них можна було купити два відра картоплі або три буханки хліба…

Віктор Іванович Ліпінський